Читать онлайн книгу "Олмейрова примха"

Олмейрова примха
Joseph Conrad


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Джозеф Конрад (справжне iм'я – Юзеф Теодор Конрад Коженьовський; 1857, Бердичiв – 1924, Англiя) – вiдомий письменник, поляк за походженням, автор захопливих романiв про морськi пригоди, класик англiйськоi лiтератури. Вiн пройшов шлях вiд юнги до капiтана торговельного флоту, добре знав життя й побут морякiв i створив правдивi книжки, якi ставлять поряд з «Трудiвниками моря» Вiктора Гюго та «Островом скарбiв» Стiвенсона.

«Олмейрова примха» (1895) – перший роман Конрада, схвально прийнятий лiтературними критиками. У ньому автор з глибоким психологiзмом змалював особисту трагедiю людини, яка зневiрилася у життi, у своiх найближчих людях, втратила будь-якi iлюзii i врештi-решт загинула.





Джозеф Конрад

Олмейрова примха



© Н. Ю. Жлуктенко, пiслямова, 2017

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


* * *


Пам’ятi Т. Б.







Олмейрова примха. Історiя схiдноi рiчки





Роздiл 1


– Каспаре! Макан!

Знайомий верескливий голос одiрвав Олмейра вiд приемних мрiй про пишне майбутне й вернув до неприемного сучасного. Осоружний голос. Багато рокiв чув вiн його, i з кожним роком зростала в ньому огида. Та дарма! Незабаром усьому прийде край.

Перемiг незадоволення й не звернув уваги на поклик. Сперся лiктями на бильця веранди й утупив очi у величезну рiчку, що байдуже котила прудкi хвилi у нього перед очима. Любив дивитись на Пантаi, надто коли заходило сонце, кидаючи на неi жмуття золотого промiння. Може, тому, що часто думав про золото. А золота йому не пощастило придбати; золото, здебiльше кривдою, придбали iншi; золота ж вiн хотiв чесно здобути для себе i для Нiни. Поринув у мрii про могутнiсть та багатство, далеко вiд цього берега, де прожив стiльки рокiв i забув навiть тяготи працi, наперед смакуючи велику нагороду. Вони житимуть в Європi – вiн та його дочка, багатi й усiма шанованi. Нiхто й не згадае про мiшану кров дочки, споглядаючи ii дивовижну вроду й знаючи про його незлiченнi скарби. Дивлячись на ii трiумф, вiн i сам помолодшае та забуде двадцять п’ять рокiв ненастанних тяжких змагань на цьому березi, де завжди почував себе в’язнем. І все це близько, аби лише здобути багатство. Та хай тiльки Дейн повернеться! А вiн мусить незабаром вернутися у своiх же iнтересах, бо i йому припаде дещиця. Правда, спiзнився на тиждень. Та, можливо, буде сьогоднi увечорi.

Так думав Олмейр, стоячи на верандi свого нового й уже зруйнованого будинку – остання його недоля – i дивлячись на широку рiчку. Та не золотилася вона сьогоднi, бо вся набутнiла вiд дощiв, i вiн споглядав байдужим оком, як каламутнi хвилi несли спорохнявiлi стовбури, гiлки та цiлi, вивернутi з корiнням дерева, сердито булькаючи й переливаючись помiж листя.

Одне дерево зачепилось бiля похилого берега, саме проти будинку, й Олмейр, одiрвавшись од думок, почав стежити за ним, трохи зацiкавлений. Дерево повiльно гойдалося на мiсцi, тодi як навколо нього шумувала спiнена вода, потiм звiльнилось i знову попливло вниз течiею, поволi перекидаючись та пiдкидаючи вгору довге оголене гiлля, нiби простягаючи до неба руки з нiмою скаргою на непотрiбну жорстокiсть та насильство рiчки. Олмейрова зацiкавленiсть долею дерева враз зросла. Вiн перехилився, стежачи, чи не зачепиться воно на мiлинi нижче. Дерево не зачепилося. Тодi одкинувся назад, думаючи, що тепер аж до самого моря воно плистиме вiльно, i вiн позаздрив мертвiй деревинi, яка вже видавалася маленькою плямою, зникаючи в сутiнку, що все темнiшав. Деревина вже зникла з очей, а вiн думав, чи далеко вона випливе в море? На пiвдень чи на пiвнiч винесе ii течiя? Певно, на пiвдень, аж до Целебесу, можливо, до Макассару.

Макассар! Швидка Олмейрова уява випередила дерево в його гаданiй мандрiвцi, а спогади вернулися щось рокiв за двадцять назад, i вiн побачив одягненого в бiле молодого, стрункого, соромливого Олмейра, побачив, як вiн зсiдае з голландського поштового човна на вкритий порохом макассарський берег здобувати щастя-долi у старого Гедiга. Знаменна це була подiя – початок нового життя для нього. Олмейрiв батько, службовець ботанiчного саду в Бiтенцоргу, залюбки пустив сина працювати до такоi фiрми, як у старого Гедiга. Сам молодий Олмейр теж був не вiд того, щоб залишити нездоровi береги Яви та мiзернi статки батькiвського бунгало, де цiлими днями батько нарiкав на глупоту садiвникiв-тубiльцiв, а мати, з глибини свого фотелю, оплакувала пишноту Амстердама, звiдки вона так далеко заiхала, та шкодувала, що втратила свое становище дочки цигарового купця.

Олмейр залишив рiдну оселю з легким серцем та легким гаманцем. Добре розмовляючи англiйською мовою та дужий в арифметицi, готовий був здобути весь свiт, i на мить не припускаючи сумнiвiв, що його не здобуде.

І тепер, через двадцять рокiв, стоячи тут у духотi борнейського вечора з почуттям солодкого суму, Олмейр згадував високi прохолоднi Гедiговi комори з довгими рiвними шерегами скриньок джину та сувоями манчестерськоi мануфактури; величезнi дверi, що вiдчинялися зовсiм нечутно; тьмяне освiтлення, таке приемне пiсля блиску сонцем осяяних вулиць; маленьке огороджене мiсце помiж стосiв краму, де китайцi-клерки, чепурнi, стриманi, з сумними очима, мовчки, шпарко писали помiж гуркоту та гармидеру, що здiймавсь од роботи, коли гуртки робiтникiв котили барила та переносили скриньки, спiваючи монотонноi пiснi, яка кiнчалася безнадiйним зойком. Зверху, просто величезних дверей, огороджено було бiльше мiсця, добре освiтленого. Гамiр працi приглушувала тут просторiнь, i навколо вставав лише дзенькiт срiбних гульденiв, що iншi, так само стриманi, китайцi рахували й складали купками пiд доглядом мiстера Вiнка, скарбника, духа-охоронця цього мiсця й правоi руки господаревоi.

На цьому освiтленому мiсцi сидiв за своiм столом i Олмейр, недалеко зелених, пофарбованих маленьких дверей, де стояв завжди малаець у червоному поясi та тюрбанi, держачи в руцi маленький мотузок, що звисав зверху, й, наче машина, вправним рухом то попускав його вгору, то смикав униз. Цей мотузок прив’язано було до величезного вiяла по той бiк зелених дверей у так званому особистому кабiнетi, де сидiв на тронi сам господар – старий Гедiг, приймаючи галасливих одвiдувачiв. Часом маленькi дверi вiдчиняли, i крiзь синювату iмлу тютюнового диму видко було довгий стiл, застановлений рiзноманiтними пляшками й високими глеками на воду. Галасливi люди лежали в зручних очеретяних фотелях, а господар виглядав крiзь одчиненi дверi й, тримаючись за ручку, щось конфiденцiйно бурмотiв Вiнковi: може, посилав якогось грiзного наказа вниз у комору, або, угледiвши нерiшучого чужинця, вiтав його дружнiм окликом: «Здоровi, капiтане! Здалека приiхали? З Балi, так? Привезли кiстку? Менi саме треба кiстки. Треба всього, що ви привезли. Ха-ха-ха! Заходьте!» – i пiд бурю вигукiв тяг чужинця до кабiнету. Дверi зачинялися, i навколо знов лунав звичайний гамiр – пiсня робiтникiв, гуркiт барил, рип швидких пер, а над усiм панував мелодiйний дзенькiт срiбних грошей, що безупинним потоком точився крiзь жовтi пальцi уважних китайцiв.

У тi часи в Макассарi пишно буяло життя й комерцiя. До цього мiста на островi збиралися всi непосидючi, у кого не бракувало вiдваги. Звiдси виряджали шхуни на австралiйський берег, опосiдали Малайський архiпелаг, шукаючи грошей та пригод. Вiдважнi, одчайдушнi, меткi в справах, не вiд того, щоб при потребi встряти до бiйки з пiратами, яких багато тодi було на тих берегах; здобувачi грошей мали звичай збиратися тут у порту, щоб поладнати комерцiйнi своi справи та погуляти. Голландськi купцi називали цих людей англiйськими гендлярами. Дехто з них були справжнi джентльмени, що мали певну насолоду з такого життя, бiльшiсть морцi. З-помiж них усiх визнаним королем був Том Лiнгард, вiн, кого всi малайцi, чеснi й безчеснi, мирнi рибалки й одчайдушнi горлорiзи, звали Раджа Лаут – Морський Король.

Олмейр почув про нього, не пробувши ще й трьох день у Макассарi. Почув про його дивовижнi справи, про його кохання, про одчайдушнi бiйки з пiратами Сулу, романтичне оповiдання про дитину-дiвчинку, яку переможець Лiнгард знайшов у пiратськiм прау, коли, пiсля довгого бою, взяв на абордаж судно, викинувши екiпаж за борт. Усi знали, що цю дiвчинку вiн прийняв за свою, дав освiту в якомусь iз явських монастирiв i, завжди говорячи про неi, називав ii «моя дочка». Вiн заприсяг, що вiддасть ii за бiлого й залишить iй усi своi грошi. «А у капiтана Лiнгарда сила грошей, – урочисто сказав мiстер Вiнк, схиливши набiк голову. – Силенна сила грошей – бiльше, нiж у Гедiга. – Потiм, помовчавши саме стiльки, щоб дати слухачам отямитись од дива, пiсля такого неймовiрного повiдомлення, пошепки додав: – Знаете, вiн винайшов рiчку».

Правда, вiн винайшов рiчку. Цей факт ставив старого Лiнгарда понад усiма морцями-авантурниками, що вели справи з Гедiгом, п’ючи шампан, граючи та виспiвуючи галасливих пiсень удень i залицяючись до дiвчат-полукровок на широких верандах готелю «Сенда» ввечерi. Цiею рiчкою, що вхiд до неi лише сам вiн знав, Лiнгард возив манчестерську мануфактуру, бронзовi гонги, рушницi та порох. Його бриг «Блискавка», яким вiн сам керував при такiй оказii, зникав тихенько з рейду вночi, тодi як його товаришi мiцно спали по нiчнiй пиятицi. Лiнгард лише пiсля того виходив на палубу, коли бачив, як вони, упившись, валилися пiд стiл, тодi як на нього питво не робило найменшого впливу. Чимало було охочих простежити за ним та знайти цю краiну, багату на гутаперчу, iндiйський очерет, перловi мушлi, пташинi гнiзда, вiск та гуму. Але маленька «Блискавка» могла випередити кожний корабель у цих морях. Декотрi з цiкавих порозбивалися на мiлинах та коралових рифах i, втративши все, ледве врятували життя iз жахливоi пастки цього сонячною усмiшкою осяяного моря. Іншi зневiрилися. А зеленi лагiднi острови багато рокiв ховали вхiд до обiтованоi землi, держачи таемницю з жорстокою лагiднiстю тропiчноi вдачi. Тим часом Лiнгард iздив туди й сюди в своi таемнi та вiдомi всiм експедицii, зробившись героем в очах Олмейрових одчайдушнiстю своiх пригод та неймовiрно великими прибутками. Вiн видався якимсь казковим велетнем юнаковi, коли вперше прийшов до комори, пробуркотiвши: «Як ся маете?» – Вiнковi та привiтавши Гедiга, господаря, галасливим: «Здоров, старий пiрате! Живий iще?» – як вступ до якоiсь торговельноi умови, що мала вiдбутися за маленькими зеленими дверима. Часто увечерi, коли в порожнiй крамницi панувала вже тиша, Олмейр, збираючи папери, щоб разом з Вiнком iти до його домiвки, де вiн оселився, спинявся, прислухаючись до гармидеру палкоi суперечки в особистому кабiнетi господаревому. Вiн чув глухе монотонне буркотiння Гедiгове та галасливi заперечення Лiнгардовi – двох псiв, що гризлися за маслак, – та Олмейровi вчувалася тут суперечка титанiв – змагання богiв.

Щось через рiк, часто здибуючися з Олмейром у комерцiйних справах, Лiнгард якось раптом, i як на стороннього спостерiгача, несподiвано, вiдчув приязнь до молодоi людини. Пiзно увечерi вихваляв його на всi боки своему товаришевi за чаркою вина в готелi «Сенда», а вранцi здивував Вiнка, повiдомивши, що бере «цього молодика за корабельного прикажчика, капiтанового клерка, так би мовити, щоб вiдав усiею писаниною». Гедiг згодився.

Олмейр, з властивим юнаковi прагненням шукати щастя-долi, теж був не вiд того й, спакувавши невеличке свое добро, вирушив у довгу мандрiвку на «Блискавцi», бо старий морець мав звичку заiздити майже до кожного острiвця на Архiпелазi. Минали мiсяцi, й приязнь Лiнгардова до юнака, здавалося, зростала. Часто походжаючи разом з Олмейром по палубi, коли легенький нiчний вiтрець, насичений пахучими випарами островiв, гнав злегка бриг уперед пiд лагiдним зоряним небом, одкрив старий морець свою душу захопленому юнаковi. Розповiв про свое минуле життя; про небезпеки, яких щасливо уник; про величезнi своi прибутки та про новi торговельнi комбiнацii, якi дадуть у майбутьому ще бiльший зиск. Згадував не раз про свою дочку, що дитиною знайшов у пiратськiм прау, й говорив про неi з дивним почуттям батькiвськоi нiжностi. «Вона мусить бути вже великою дiвчиною тепер, – говорив вiн звичайно. – Це вже чотири роки, як я ii не бачив. І хай мене чортяка вхопить, коли я оце не мав на думцi заiхати в цю подорож до Сурабаi». Завжди пiсля таких розмов, iдучи до своеi каюти, вiн бурмотiв: «Треба щось зробити, неодмiнно треба». Не раз дивував вiн Олмейра тим, що пiдiйде бувало раптом до нього, прочистить горлянку могутнiм «гм!», нiби щось збираючись сказати, а тодi враз одвернеться й одiйде до борту, де й стане, схилившись мовчки на облавок, i стоiть нерухомо цiлими годинами, стежачи, як море спалахуе фосфоричними iскрами, лижучи боки корабля. І саме напередоднi прибуття до Сурабаi пощастило капiтановi довести до кiнця своi спроби щось сказати. Прочистивши горлянку, вiн почав говорити. Сказав, що хоче, аби Олмейр одружився з його приймачкою. «І не говорiть менi, що одмовляетесь тому, що ви бiлий! – гукнув вiн зненацька, не давши часу здивованому юнаковi й слова вимовити. – І не кажiть менi такого! Нiхто й не побачить, якого кольору шкiра вашоi жiнки. Для цього занадто багато в нас доларiв! І, майте на увазi, iх буде ще бiльше, заким я помру. Будуть мiльйони, Каспаре! Мiльйони, я кажу! І все це для неi i для вас, якщо ви з нею одружитесь».

Заслiплений несподiваною пропозицiею, Олмейр хвилину вагався, не говорячи й слова. Обдарований багатою уявою, в одну коротку мить вiн побачив, нiби в променi слiпучого свiтла, блискучi купки гульденiв i збагнув усi можливостi, що дае багатство. Пошана, безтурботне ледаче iснування, яке, вiн почував, дуже до вподоби йому, – власнi кораблi, власнi крамницi, власна торгiвля (старий Лiнгард не житиме вiчно) i, нарештi, як пишний вiнець усьому, в далекому майбутньому маячило, немов зачарований палац, видиво – велика оселя в Амстердамi, цьому раю на землi, як звик вiн про нього мрiяти, а в пишнiй оселi вiн сам, король помiж усiма, яким зроблять його Лiнгардовi грошi, бавитиме там час, помiж розкошiв i блиску. Другий бiк справи – шлюб з дiвчиною-малайкою, цiею спадщиною пiратського прау, – лише дав йому легеньке почуття нiяковости, сорому бiлоi людини. Правда, вона чотири роки виховувалась у монастирi… Кiнець кiнцем, може, йому пощастить, i вона помре. Йому завжди щастило, а грошi всемогутнi. Отож не варто сушити голову цим. У нього ворухнулась невиразна думка, як усунути ii якось та кудись геть iз свого пишного майбутнього. Дуже легко улаштуватися з малайською жiнкою, зрештою невiльницею, як здавалося це схiдному розуму Олмейра.

В монастир чи ще деiнде. З церемонiями чи без них.

Олмейр пiдвiв голову й глянув у стурбоване обличчя морцевi.

– Я, звичайно, зроблю, як ви хочете, капiтане Лiнгарде.

– Зови мене батьком, сину. А вона згодиться, – мовив зворушений старий авантурник. – Хоч я не припускав якось, що ти одмовишся. Май на увазi, Каспаре, я завжди знаю, що роблю. Але й ти не в тiм’я битий.

Олмейр добре пам’ятав той вечiр – вигляд капiтанiв, iнтонацiю його слiв, враження, яке вони зробили на нього, власнi його мiркування. Пам’ятав вузьку скiсну палубу брига, мовчазний сонний берег, чорний оксамит морськоi поверхнi, з золотою по ньому смугою, яку кидав, сходячи, мiсяць. Вiн пам’ятав усе це, а також згадав почуття божевiльноi радостi, що охопило його, коли вiн подумав, яке щастя пливе йому до рук. Вiн не був дурнем тодi, не був ним i тепер. Обставини склалися проти нього, фортуна зрадила, але надiя ще залишилась.

Затремтiв у нiчнiй прохолодi й ураз спостерiг густу темряву, що пiсля заходу сонця огорнула рiчку, заховавши обриси протилежного берега. Лише вiдблиск iз багаття, яке горiло за парканом садиби раджi, танцював на кострубатих стовбурах дерев навколо та кидав жарко-червонi плями на рiчку, якою пливли зламанi дерева, поспiшаючи крiзь непроглядний морок до моря. Олмейр невиразно пригадував, що кiлька разiв його кликала жiнка. Певно, обiдати. Та людина, що в загравi нових надiй дивиться на руiну свого минулого, не може вiдчувати голоду, хай навiть для неi зварено вже рис. Хоч час додому: робиться пiзно.

Обережно ступив на розхитанi дошки, простуючи до сходiв. Злякана шумом ящiрка з жалiсним скрекотом зашарудiла в травi на березi. Олмейр обережно зiйшов сходами, тепер уже цiлком вернувшись до реального життя потребою стежити за тим, щоб не впасти на нерiвну землю, вкриту камiнням, трухлявими дошками та наполовину перепиляними колодами, наверганими в неймовiрному безладдi. Ідучи до будинку, де жив, до своеi «староi хати», як вiн називав його, зненацька вчув плюскiт десь у темрявi на рiчцi. Спинився на стежцi, прислухаючись, вражений тим, що хтось може плисти рiчкою в таку пiзню годину, та ще й у повiнь. Уже виразно чув плюскiт весел, тиху розмову й важкий вiддих веслових, що змагалися з прудкою течiею, держачись берега, де вiн стояв. Вони пливли дуже близько, та важко було щось роздивитися крiзь густi заростi кущiв.

– Певно, араби, – пробурмотiв сам собi Олмейр, пронизуючи очима густу темряву. – Що iм тут треба? Мабуть, в якихось справах Абдула, хай йому лиха година!

Човен надiйшов ще ближче.

– Гей, люди! – гукнув Олмейр.

Голоси завмерли, але весла працювали так завзято, як i ранiш. Тодi затремтiли кущi просто нього, й тишу ночi порушив стукiт весел у кочетах. Човен саме минав кущi, й Олмейр ледве мiг роздивитися над берегом обриси чоловiчоi голови й плечей.

– Це ти, Абдуло? – невпевнено спитав Олмейр.

Поважний голос одповiв:

– Туан Олмейр мовить до приятеля. Арабiв тут нема.

Серце Олмейровi скинулось од радощiв.

– Дейне! – вигукнув вiн. – Нарештi! Нарештi! І вдень, i вночi чекав я на тебе. Майже втратив надiю, що ти вернешся.

– Нiщо не могло мене спинити вернутися сюди, – вiдповiв той майже жорстоко. – Навiть смерть, – пошепки додав вiн сам до себе.

– Це мова приятеля i дуже добра мова, – щиро сказав Олмейр. – Але ти дуже далеко. Причалюй до берега й звели своiм людям варити рис у моiй садибi, поки ми з тобою поговоримо в хатi.

На цi запросини не було вiдповiдi.

– Що таке? – занепокоено спитав Олмейр. – Сподiваюся, бриговi нiчого не сталося?

– Бриг там, де нiхто з оранг-бленда не може покласти рук на нього, – вiдповiв Дейн з виразом суму в голосi, чого Олмейр не спостерiг у своему хвилюваннi.

– Добре, – мовив Олмейр, – але де ж решта твоiх людей? Я бачу лише двох з тобою.

– Слухай, туане Олмейре, – промовив Дейн. – Завтра сонце побачить мене в твоiй оселi, й тодi ми поговоримо. Тепер я мушу iхати до раджi.

– До раджi? Чому? Що ти хочеш од Лакамби?

– Туане, завтра ми говоритимемо як приятелi. Я мушу бачити Лакамбу сьогоднi.

– Дейне, ти не залишиш мене тепер, коли все зроблено? – нерiшуче запитав Олмейр.

– Хiба я не вернувся? Але спочатку я мушу бачити Лакамбу задля твого й свого добра.

Невиразнi обриси голови раптом зникли. Рука загребного випустила кущ, i вiн зi свистом вирiвнявся, обдавши Олмейра дощем каламутноi води, тодi як вiн нахилився вперед, намагаючись щось роздивитися.

За коротку мить човен опинивсь у смузi свiтла, що лилось од великого багаття з протилежного берега. Чiтко вирiзьбились постатi двох людей, схилених над веслами, та третього на кормi, який вимахував стерновим веслом. Голову йому вкривав величезний круглий бриль, немов фантастичний гриб велетенського розмiру.

Олмейр стежив за човном, поки той переплив смугу свiтла. За якусь хвилину до нього долинув iз-за рiчки гомiн голосiв. Вiн бачив смолоскипи з запалених гiлок, що люди витягли з багаття, й на мить угледiв огорожу, бiля якоi вони товпились. Тодi вони, певно, увiйшли за огорожу, бо смолоскипи зникли, а багаття знов кидало вiд себе лише тьмяний мерехтливий вiдблиск.

Олмейр великими кроками попростував додому, замислений i занепокоений. Вiн не мiг припустити, що гру ведеться нечесно. Це абсурд. І Дейн, i Лакамба – обое дуже зацiкавленi в успiху його справи. Чеснiсть для малайцiв – дурниця, але навiть малайцi мають досить тями, щоб зрозумiти своi власнi iнтереси. Все буде добре – мусить бути добре. Тут вiн побачив, що стоiть бiля сходiв на веранду свого будинку. З того мiсця, де стояв, бачив обидва рукави рiчки. Головне рiчище Пантаi заховала суцiльна темрява, бо багаття бiля садиби раджi вже згасло; але колiно Самбiр-рiчки вiн бачив, i очi його могли простежити довгу низку малайських хат, що купчились понад берегом, i то тут, то там крiзь бамбуковi iхнi стiни блимало тьмяне свiтло, а на мiстку, який будували через рiчку, горiли димнi смолоскипи. Ще далi, де острiв кiнчався невисоким рогом над малайськими хатками, стримiла темна маса будiвель.

Мiцно збудований на твердому грунтi, яскраво освiтлений ясними бiлими вогниками ламп, стояв будинок та комори Абдула-бiн-Селiма, найбагатшого торгiвця Самбiру. Це видовище викликало зненависть у Олмейра, й вiн загрозився кулаком до будiвель, що, виразно говорячи про статки, нiби згорда глузували з власноi його недолi.

Повагом зiйшов сходами до будинку.

Посеред веранди стояв круглий стiл. Парафiнова лампа без дашка яскраво освiтлювала три внутрiшнi боки веранди. Четвертий одкритий бiк виходив на рiчку. Помiж кострубатих стовпiв, що пiдпирали високу покрiвлю, висiв розiдраний плетений параван. Стелi не було, й яскраве свiтло лампи переходило вгорi в сутiнок, який губивсь у темрявi помiж кроков. Передню стiнку подiляли надвое дверi, закритi червоним запиналом. Вони вели до головного передпокою. До цього передпокою, що мав у заднiй стiнцi вихiд до двору та до кухнi, виходила жiноча кiмната. В однiй iз бокових стiнок веранди були дверi. Наполовину зниклий надпис «Контора Лiнгарда з Т-вом» ще можна було прочитати на брудних дверях, якi мали такий вигляд, нiби iх дуже давно нiхто не вiдчиняв. Близько другоi боковоi стiни поставлено було крiсло-гойдалку, а бiля столу i далi на верандi чотири дерев’янi крiсла, що стояли якось сумно односторонь, нiби соромлячись убогого свого оточення. В одному кутку лежала купа мап, а над ними висiв старий гамак. У другому кутку спав, скрутившись у безформну купу, малаець, з повитою червоним перкалем головою. Це був один iз невiльникiв у Олмейровiй господi, «моi люди», як звик вiн iх називати. Навколо лампи кружляли в дикiм танку численнi нiчнi метелики пiд натхненну музику силенноi сили москiтiв. Пiд покрiвлею з пальмового листя бiгали по бантинах ящiрки, нiжно скрекочучи. Прикута до одного з стовпiв веранди мавпа, що заховалася на нiч пiд стрiху, виглянула зi свого схову й посмiхнулася Олмейровi, почепившись за бамбукову жердину пiд покрiвлею й сипонувши на занедбаний стiл цiлий дощ пороху й трухи з сухого листя. Пiдлога була нерiвна, з силою зiв’ялих рослин та сухоi землi, розкиданоi навколо. Вражала страшенна нечепурнiсть i занехаянiсть. Величезнi червонi плями на пiдлозi та стiнах говорили про те, що тут ненастанно жував хтось бетель, випльовуючи куди попало сiк. Легенький вiтрець ворушив розiдраний параван, несучи з лiсу за рiчкою ледве чутнi нездоровi пахощi гнилих квiтiв.

Пiд важкими кроками Олмейровими зарипiла пiдлога веранди. Малаець у кутку ворухнувся неспокiйно, щось незрозумiле промимривши. Позад завiшених дверей вчулося легке шарудiння, i нiжний голос спитав малайською мовою:

– Це ви, тату?

– Так, Нiно. Я голодний. Хiба вже всi сплять?

Олмейр говорив весело i з задоволеним виглядом сiв у крiсло бiля столу. Із-за завiшених дверей вийшла Нiна Олмейр разом iз старою малайкою, що принесла повну тарiль риби та рису, глек води й пiвпляшки вина. Дбайливо поставивши перед господарем надтрiснуту шклянку та поклавши олив’яну ложку, вона тихо вийшла. Нiна стала бiля столу, одною рукою злегка спираючись на край, а другу спустивши вздовж тiла. Обличчя повернула до темряви зовнi, крiзь яку ii замрiянi очi, здавалося, бачили якесь видовище, що викликало в неi вираз нетерплячого чекання. Вона була висока на зрiст, як на полукровку. Мала гарний батькiв профiль, який трохи вiдмiнювала, надаючи бiльшоi сили, масивна нижня частина обличчя, одержана в спадщину вiд предкiв по матерi – пiратiв Сулу. Твердо окресленi вуста, злегка розтуленi, показували блискучу бiлу смужку зубiв, надаючи вiдтiнку лютости й виразу нетереплячого чекання на ii обличчi. В гарних чорних очах сяяла нiжнiсть i лагiднiсть, властива малайським жiнкам, а крiзь них проглядав проблиск думки розвиненого iнтелекту. Вона стояла тут, уся в бiлому, гнучка, струнка, замрiяна. Широко розплющенi очi дивилися нерухомо, мов бачачи щось, невидиме iншим очам. Низьке, але широке чоло облямовувала блискуча маса пишного чорного волосся, що важкими хвилями падало на плечi, й на iхньому тлi блiдо-оливкове обличчя видавалося ще блiдiшим по контрасту з вугляно-чорним його кольором.

Олмейр жадiбно допався до рису, але, проковтнувши кiлька ложок, спинивсь i, держачи ложку в руцi, з цiкавiстю поглянув на дочку.

– Чи ти чула, Нiно, як з пiвгодини тому тут проходив човен? – спитав вiн.

Дiвчина скинула на нього швидкий погляд i, вiдiйшовши далi вiд свiтла, стала спиною до столу.

– Нi, – повiльно вiдказала вона.

– Тут був човен. Нарештi! Сам Дейн, але вiн поiхав до Лакамби. Я це знаю, бо вiн менi сказав. Я розмовляв з ним, та вiн не мiг зайти сюди сьогоднi. Сказав, прийде завтра.

Проковтнувши ще ложку рису, говорив далi:

– Я майже щасливий сьогоднi, Нiно. Вже бачу початок тiеi довгоi дороги, що виведе нас iз миршавого цього багна. Незабаром подамося геть звiдси. Я i ти, моя люба дiвчинко, а тодi…

Пiдвiвшись од столу, вiн спинився, зосереджено дивлячись просто себе, мов роздивляючись чарiвне якесь видовище.

– А тодi, – провадив вiн, – ми будемо щасливi, ти i я. Житимем у багатствi й шанi далеко звiдси й забудемо це життя, всi зусилля i все лихо!

Вiн наблизився до дочки й ласкаво погладив рукою ii волосся.

– Не варто звiрятися на малайцiв, – додав вiн, – але мушу визнати, що цей Дейн – справжнiй джентльмен. Справжнiй джентльмен, – повторив вiн.

– Ви прохали його прийти сюди, тату? – спитала, не дивлячись на нього, Нiна.

– Звичайно. Ми виiдемо завтра, – мовив радiсно Олмейр. – Не варто гаяти часу. Ти рада, мое мале дiвчатко?

Вона була заввишки з нього, та Олмейр любив згадувати часи ii дитинства, коли вони обое бачили весь свiт одне в одному.

– Я рада, – промовила вона дуже тихо.

– Звичайно, – жваво провадив Олмейр, – ти й не уявляеш, що це таке. Сам я не був у Європi, але часто чув, як моя мати оповiдала про неi, й, здаеться, знаю все. Ми провадитимем… е… е… розкiшне життя. Побачиш сама.

І знов стояв вiн мовчки бiля дочки, дивлячись на чарiвне свое марево. Потiм загрозився кулаком сонному селищу.

– Начувайся, друже Абдуло! – гукнув вiн. – Побачимо, хто з нас ухопить щастя в руки.

Тодi поглянув на рiчку й спокiйно зауважив:

– Знов буде буря. Та дарма! Нiякий грiм мене сьогоднi не розбудить. Цього я певний. На добранiч, мое дiвчатко! – пошепки сказав вiн, пестливо цiлуючи ii у щоку. – Сьогоднi ти ще не видаешся щасливою, та завтра у тебе буде радiсне личко. Так?

Нiна мовчки слухала батька. Обличчя ii було нерухоме, напiвзаплющенi очi ще дивились у темряву, що тепер нiби заворушилася. Важкi грозовi хмари повзли iз-за пагоркiв, змiтаючи зорi та проковтнувши небо, лiс i рiчку, залили все темрявою, яку, здавалося, можна було вiдчути дотиком. Легенький вiтрець завмер, але далекий гуркiт грому та блiде полум’я блискавки застерiгали, що наближаеться буря. Зiтхнувши, дiвчина повернулася до столу.

Олмейр лежав уже в гамаку, мало не заснувши.

– Вiзьми лампу, Нiно, – сонно пробурмотiв вiн. – Тут повнiсiнько москiтiв. Іди спати, доню!

Та Нiна, винiсши лампу, знову вернулася на веранду й стала бiля билець, обхопивши руками стовп i жадiбно вдивляючись на Пантаi. І стоячи нерухомо у гнiтючiй тишi тропiчноi ночi, щоразу, як спалахувала блискавка, вона бачила лiс понад обома берегами рiчки, бачила, як згиналися додолу дерева пiд лютим подихом бурi, що все наближалася. Вгорi рiчка клекотiла бiлою пiною, а чорнi хмари, кублячись химерними силуетами, бiгли низько над розгойданими деревами. Навколо неi була ще тиша, та вона чула, як вие, наближаючися, вiтер i сiче зливою хвилi збуреноi рiчки. Гроза все наближалася, гуркаючи громом та спалахуючи яскравими блискавками, i пiсля слiпучого iхнього свiтла ще чорнiшою здавалася нiч. Нарештi, вiтер налетiв на низовину рiчки. Пiд дужими його поривами затремтiв будинок, а дощ залопотiв по покрiвлi з пальмового листу. Гуркiт грому не вгавав, а блискавки, не згасаючи й на мить, освiтлювали розбурхану рiчку, що несла колоди та величезнi дерева, зламанi якоюсь лютою немилосердною силою.

Нiчна гроза не турбувала батька, й вiн мiцно спав, забувши своi надii, свое лихо, своiх друзiв та недругiв. А дочка стояла нерухомо, жадiбно вдивляючись занепокоеними очима на широку рiчку при свiтлi блискавок.




Роздiл II


Коли, пiддаючись раптовому бажанню Лiнгардовому, Олмейр згодивсь одружитися з малайською дiвчиною, нiхто й не знав, що цiкава молода монастирська вихованка в той день, коли втратила всiх родичiв та знайшла собi бiлого батька, затято билася нарiвнi з усiма на борту пiратського прау й лише тому не кинулась у воду, як зробили це нечисленнi недобитки iхнi, що була тяжко поранена в ногу. І там на палубi, пiд купою мертвих тiл та тих, що конали, знайшов ii старий Лiнгард та перенiс на борт «Блискавки», а тодi малайське судно запалили й пустили за течiею. Вона була при пам’ятi i в тишi тропiчного вечора, тишi, що заступила гармидер бою, стежила очима, як, жахаючи вогнем та димом, упливало в сутiнок едине на свiтi, дороге ii серцевi. Вона лежала нерухомо, й поки дбайливi руки перев’язували iй рану, мовчки дивилася на погребне багаття вiдважних людей, якими так захоплювалась i так добре iм допомагала в бiйцi з грiзним Раджою Лаутом.

Легкий вечiрнiй бриз посував бриг на пiвдень, а величезна пливуча пожежа все меншала та меншала, поки стала мерехтливою плямою на обрii, немовби там зiйшла зоря. Далi й ця пляма заховалася, лише густе накриття диму вiдбивало коротку мить невидиме полум’я, а тодi все зникло.

Дiвчина розумiла, що разом з огорненим полум’ям кораблем зникло й старе ii життя. Тепер вона буде невiльницею десь у далекiй краiнi, помiж чужих людей, у невiдомому й, можливо, жахливому оточеннi. Маючи чотирнадцять рокiв вiку, вона розумiла свое становище й зробила висновок, единий можливий для малайськоi дiвчини, що рано доходить пори пiд тропiчним сонцем та свiдома своеi принади, бо не раз чула, як iз захопленням розмовляли про неi молодi смiливi вояки з батькового екiпажу. Невiдоме майбутне лякало ii, проте вона чекала його зi спокоем, властивим ii народовi. Вважала навiть його природним. Хiба вона не дочка вояки, переможеного в бiйцi, i хiба не по праву належить тепер переможцевi-раджi? Навiть помiтна дбайливiсть грiзного старого раджi виникла, на ii думку, вiд захоплення його полонянкою. Це викликало у неi пиху й полегшило на мить свiдомiсть гiркого свого лиха. Можливо, якби вона знала про високi мури, спокiйнi садки та мовчазних черниць Самарангського монастиря, куди вела ii доля, – вона краще волiла б смерть, бо ненавидiла насильство й боялась його. Вона бачила в уявi iнше, звичайне для малайськоi дiвчини життя – тяжка праця та палке кохання, iнтриги, золотi прикраси, брудна домашня робота й отой величезний таемний вплив, що е одним з нечисленних привiлеiв напiвдикого жiноцтва. Та ii доля, яку держав у твердих руках старий морський вовк, з якоiсь незрозумiлоi примхи його серця, уготувала iй дивне i, як на ii думку, жахливе життя. Вона все перетерпiла – i примус, i вчення, й нову вiру – зi спокiйною покiрнiстю, що приховувала ii зненависть та огиду до нового життя. Вивчила дуже легко мову й зрозумiла трохи нову вiру, якоi добрi сестри навчали ii, засвоiвши з неi дуже легко лише забобони. Називала Лiнгарда батьком i поводилася з ним нiжно й лагiдно пiд час його коротких бурхливих одвiдин, твердо переконана, що вiн – велика небезпечна сила, й дуже добре здобути його приязнь. А хiба вiн не був i тепер ii господарем? І всi цi довгi чотири роки вона плекала в серцi надiю сподобатись йому й, кiнець кiнцем, стати йому за жiнку, порадницю й керiвницю.

Наказ Раджi Лаута розвiяв цi дiвочi мрii про майбутне, давши до Олмейрових рук фортуну, якоi юнак так палко сподiвався. Одягнена в ненависне европейське вбрання, тодi як на нiй зосереджувалась увага всього батавського громадянства, молода монастирська вихованка стояла перед вiвтарем поруч з невiдомим, незадоволеного вигляду бiлим чоловiком. Нелегко було й Олмейровi. Вiн вiдчував огиду й майже непереможне бажання втекти. Та тверезий розум i страх перед тестем, а також мiркування про свiй добробут удержали його вiд бешкету. Даючи присягу вiрностi перед вiвтарем, вiн потай планував, як спекатись у, можливо, недалекому часi гарноi малайки. А дiвчина, досить затямивши з науки в монастирi, знала, що, згiдно законiв бiлих людей, вона буде не невiльницею Олмейровi, а його дружиною, й дала собi обiцянку поводитись iз гiднiстю в новому своему становищi.

Отже, коли «Блискавка», навантаживши матерiал на нову будiвлю, залишила батавський порт, везучи молодих до незнаного Борнео, не було помiж них того кохання й щастя, яким старий Лiнгард звик вихвалятися перед своiми приятелями на верандах рiзних готелiв. Сам старий морець безумовно був щасливий. Вiн виконав свiй обов’язок щодо дiвчини. «Знаете, я осиротив ii», – не раз сумно говорив вiн, розмовляючи про власнi своi справи з портовими п’яницями, як звик це робити. І вигуки похвали пiдпилоi авдиторii ущерть сповнювали його просту душу почуттям гордощiв i захвату. «Я зробив усе як слiд», – була друга його увага i, згiдно зi своiми принципами, вiн з гарячковою хапливiстю будував комори та будинок на березi Пантаi-рiчки. Будинок для молодят, комори на крам для величезноi торгiвлi, що мав розпочати Олмейр, тодi як Лiнгард цiлком хотiв присвятити себе якiйсь таемничiй справi, про яку говорив лише натяками, але зрозумiло було, що мовиться про золото та дiаманти десь у глибинi острова. Олмейр теж нетерпеливився. Якби вiн знав, що чекае на нього, то, певне, не дивився б такими жадiбними, повними сподiванки очима на Лiнгардову експедицiю. Вiн стояв, стежачи, поки останнiй човен зник за кривиною рiчки, а тодi повернувсь i глянув на гарненький, наче лялечка, будинок та на величезнi комори, ретельно збудованi цiлою армiею китайських теслiв, на новий причал, бiля якого скупчилися торговельнi човни, й вiдчув пиху, так нiби весь свiт належав йому.

Та свiт треба було ще здобувати i здобувати не так легко, як йому це здавалося. Незабаром вiн побачив, що не до вподоби йому цей западок, де старий Лiнгард та власна його, Олмейрова, слаба воля оселили його помiж безчесних iнтриг та лютого змагання за торгiвлю. Рiчку опосiли араби, збудувавши торговельний пост у Самбiрi й, торгуючи, були панами становища та не терпiли конкурентiв. Лiнгардовi не пощастило в першiй його експедицii, й вiн поiхав знов, витративши всi прибутки з Олмейровоi торгiвлi на таемничу свою мандрiвку. Олмейр змагався з труднощами свого становища, не маючи нi приятеля, нi порадника, лише протекцiю старого раджi, попередника Лакамбового, яку той дарував йому заради Лiнгарда. Сам Лакамба жив тодi як приватна особа на рисовiй плантацii за сiм миль униз понад рiчкою, вживаючи весь свiй вплив, щоб допомогти ворогам бiлоi людини, роблячи змови проти старого раджi й Олмейра, якi завжди виразно показували, що йому вiдомi найбiльшi iхнi таемницi. Вiн удавав з себе приятеля, i не раз можна було побачити на Олмейровiй верандi ставну його постать у зеленому тюрбанi та золотом гаптованiм жакетi, що сяяв у перших лавах гурту родовитих малайцiв, якi приходили привiтати Лiнгарда з щасливим поворотом iз нетрiв острова. Його «селям» завжди був привiтний, а потиск руки щирий, коли вiн вiтав старого торгiвця. Та невеличкi його очi вбирали в себе кожну дрiбничку, а вертаючись з цих одвiдин, вiн хитро, задоволено посмiхавсь i держав довгi наради з Саiдом Абдулою, своiм приятелем та спiльником, головою арабськоi торговельноi спiльноти, людиною з великими статками та великим впливом на островi.

Усi в селищi знали, що одвiдини Лакамбою Олмейровоi оселi не обмежувалися лише самими офiцiйними вiдвiдинами. Часто, в мiсячнi ночi, запiзненi рибалки iз Самбiру бачили, як з вузенького рукава рiчки бiля задвiр’я оселi бiлоi людини випливав маленький човен, i самотнiй весляр обережно iхав униз рiчкою, ховаючись у чорнi тiнi, що кидав берег. Подiю цю, вiдповiдно аргументувавши, аж до пiзньоi ночi обговорювали бiля вечiрнiх багать з цинiзмом малайського простолюдина до свого аристократа та зi злою радiстю щодо родинного лиха оранг-бленда – ненависного голландця. Олмейр усе ще змагався затято, але з певною лагiднiстю, i це позбавляло його успiху в боротьбi з упертими безпринципними людьми, якими були його супротивники араби. Торгiвля у великих коморах занепала, та й самi комори розвалювалися на цурпалля. Банкiр Лiнгардiв Гедiг iз Макассару збанкрутував, i весь капiтал, що лежав у нього, пропав. Прибуток од торгiвлi останнiх рокiв з’iли Лiнгардовi невдалi експедицii. Сам Лiнгард був десь у глибу острова – можливо, вже й помер, бо не подавав звiстки про себе. Олмейр залишився сам у безнадiйно скрутному становищi, маючи едину втiху – маленьку дочку, що народилася за два роки по одруженнi, а тепер дiйшла шести рокiв вiку. Дружина його почала ставитися до нього з презирством, яке виявляла злiсною мовчанкою, часом вибухаючи потоком дикоi лайки. Вiн вiдчував, що вона ненавидить його, i в ревнивому ii поглядi, яким вона стежила за ним, коли вiн був iз дитиною, спостерiгав цю зненависть. Вона ревнувала, бачачи, що дiвчинка вiддае перевагу батьковi, i Олмейр не почувався безпечно в однiй оселi з жiнкою. А тим часом вона спалила меблi й подрала гарнi запинала в незрозумiлiй зненавистi до всiх ознак цивiлiзацii. Зляканий цим вибухом дикоi вдачi, Олмейр мовчки надумував, як спекатись жiнки. Вiн зважував усе, навiть убивство, та, як усi кволi вдачею люди, нiчого не насмiлився зробити й лише щодня чекав Лiнгардового повороту з новинами про успiх справи. Той, справдi, вернувсь, але хворий, зiстарiвшись, тiнь старого Лiнгарда з гарячковим огнем у згаслих очах, майже единий живий з цiлоi численноi експедицii. Та, нарештi, йому пощастило. В руках його були незчисленнi скарби. Але вiн потребував грошей, щоб зробити правдою мрiю про казкове щастя. А тут збанкротував Гедiг! Олмейр нашкрябав усе, що мiг, та старий чоловiк хотiв бiльше. Якщо Олмейр не мае грошей, вiн поiде до Сiнгапуру, навiть до Європи, хоч насамперед до Сiнгапуру, i вiн вiзьме з собою маленьку Нiну. Дитину треба як слiд виховувати. Вiн мае приятелiв у Сiнгапурi, що дбатимуть про дiвчинку й дадуть iй належну освiту. Все буде гаразд, i дiвчинка, на яку старий морець, здавалося, перенiс усю любов, що почував колись до ii матерi, буде найбагатшою жiнкою на сходi, навiть у цiлому свiтi! Так вигукував старий Лангард, мiряючи веранду широкими кроками та пахкаючи цигаркою, обiдраний, з розкуйовдженим волоссям ентузiаст. А Олмейр сидiв, зiбгавшись, на матах та з жахом думав, що доведеться розлучитися з единою любою йому iстотою. Та з ще бiльшим жахом уявляв сцену з жiнкою, дикою тигрицею, що захищае свое тигреня. Вона отруiть мене, думав бiдолаха, добре знаючи цей легкий спосiб, яким розв’язують кiнець кiнцем малайцi соцiальнi, полiтичнi й родиннi проблеми в своему життi.

На велике диво Олмейрове, вона поставилася до новини досить спокiйно, лише крадькома скинула очима на нього й на Лiнгарда, не промовивши й слова. Проте це не завадило iй другого дня стрибнути в рiчку й поплисти за човном, яким Лiнгард увозив дитину, що плакала на руках у няньки. Олмейр поiхав вельботом слiдом за жiнкою й витяг ii за волосся з води, а вона плакала й так кляла, що мало небо не завалилося. Проплакавши два днi, знов вернулася до свого звичайного життя: жувати бетель та висиджувати байдикуючи цiлiсiнький день помiж жiнок. Дуже швидко зiстарiлась пiсля того й виходила зi своеi апатii, лише щоб зробити якусь образливу заувагу, коли випадково траплялося побачити чоловiка. Олмейр збудував iй хату на березi, де вона й оселилася самотньою. Лакамба припинив своi вiдвiдини, бо згiдно з волею Провидiння та завдяки маленькiй ученiй манiпуляцii старий владар Самбiру вiддав Боговi душу. Замiсть його почав тепер царювати Лакамба, якому в пригодi стали його араби, що приятелювали з голландською владою. Саiд Абдула зробився вiдомою людиною та купцем на Пантаi. Олмейр, ущент зруйнований, задихавсь у тенетах iхнiх iнтриг, живучи лише думкою про Лiнгардовi таемнi скарби. Лiнгард десь зник. Написав раз iз Сiнгапуру, що дитина почуваеться добре й опiкуеться нею мiсiс Вiнк, а сам вiн збираеться iхати до Європи роздобувати грошi на величезне пiдприемство. «Але незабаром буду назад, – писав вiн. – Грошей здобути не важко, бо люди не знають, куди iх вкласти, i так i кинуться з ними». Та вийшло воно не так, бо вiн прислав ще одного листа, в якому писав, що хворий, не знайшов родичiв i взагалi мало чого досяг. А пiсля того не було вже жодноi звiстки вiд нього. Європа, очевидячки, поглинула Раджу Лаута, i даремно поглядав Олмейр на захiд, чи не блисне йому промiнь свiтла у темному мороцi його розбитих надiй. Минали роки. Зрiдка приходили листи вiд мiсiс Вiнк, пiзнiше вiд самоi дiвчини, й це едине давало йому сили жити помiж переможноi дикостi рiчки. Олмейр жив тепер сам, одмовившись навiть одвiдувати тих, що виннi були йому грошi, бо певнi, що Лакамба захистить iх, вони не хотiли платити. Вiрний його суматрiець Алi варив йому рис та каву, бо нi на кого iншого Олмейр не звiрявся, а найменш на свою жiнку. Марнував час сумно, блукаючи травою, зарослими стежками навколо будинку, заходячи до зруйнованих комор, де кiлька прозеленню вкритих мiдяних рушниць та кiлька порозбиваних скриньок, колись повних манчестерськоi мануфактури, нагадували йому про минулi добрi часи, коли тут усе клекотiло життям, а в коморах повнiсiнько було краму. Олмейр згадував, як ходив вiн берегом рiчки разом з маленькою дочкою. Тепер човни з селищ, що лежали вище понад рiчкою, минали маленький зруйнований причал «Лiнгард з Т-вом», та повертали в рукав Пантаi й причалювали бiля новенькоi пристанi, що належала Абдулi. Вони не любили Абдули, але не наважувалися торгувати з людиною, щаслива зiрка якоi вже зайшла. Бо якби наважилися, то не було б iм милосердя вiд арабiв та раджi, й вони знали це. Нiхто не дав би iм i жменi рису в скрутнi часи, а Олмейр не в силi був чим допомогти iм, сам переживаючи тяжку скруту. У своiй занедбаностi та вiдчаю не раз Олмейр заздрив сусiдi китайцевi Джiму Енг, бачачи його розпростертим на купi холодних мат з дерев’яною пiдпорою пiд головами та люлькою опiю в нечутливих пальцях. Сам Олмейр не шукав забуття в опiю, може, тому, що це коштувало занадто дорого, а може, його гордiсть бiлоi людини повставала проти такого приниження. Хоч найбiльше, певно, його спиняла думка про дочку. Вiн чув тепер частiше про неi з того часу, як Абдула купив пароплав, який рейсував помiж Пантаi i Сiнгапуром, що три мiсяцi. Олмейр почував себе нiби ближче до дочки. Вiн палко бажав побачити ii i мрiяв про подорож до Сiнгапуру та з року в рiк одкладав, усе сподiваючись якоiсь щасливоi перемiни в становищi. Не хотiв зустрiчатися з дочкою з порожнiми руками, не маючи й слова надii на вустах. Не хотiв також брати ii сюди, в дике це оточення, до якого сам себе приневолив. А також трохи боявся ii. Що вона подумае про нього? Вiн порахував роки. Доросла вже дiвчина. Цивiлiзована дiвчина, молода й повна надiй. А вiн почував себе старим, зневiреним i надто скидався на дике навколишне оточення. Питав себе, яке буде ii майбутне? Не змiг одповiсти на питання i не насмiлювався побачити ii. Але сумував за нею. Так минали роки, а вiн вагався.

Нарештi настав край його ваганню, бо Нiна несподiвано приiхала до Самбiру пароплавом пiд опiкою капiтановою. Олмейр дивився на неi зчудовано i з подивом. За цi десять рокiв дитина стала жiнкою чорноволосою, смуглявою, високою та вродливою, з величезними сумними очима, в яких властивий малайським жiнкам зляканий вираз пом’якшувався вiдтiнком задуми, що вона одержала в спадщину вiд предкiв-европейцiв. Олмейр з жахом чекав зустрiчi дочки з матiр’ю. Що подумае оця пишна дiвчина в европейському вбраннi про свою матiр, яка ненастанно жуе бетель, сидить карачки в темнiй халупi, нечепурна, напiвгола, сердита? Вiн боявся також якогось вибуху з боку цiеi потвори в жiночiй подобi, хоч до цього часу йому пощастило зберегти бiльш-менш спокiйний настрiй у неi, врятувавши навiть решту незнищених меблiв. Стоячи пiд слiпучим сонячним свiтлом бiля зачинених дверей жiнчиноi халупи та прислухаючися до гомону розмови, вiв думав, що робиться там усерединi. Всiх служниць одразу вислано з хати, й вони стояли бiля паркану, наполовину закривши обличчя з цiкавiстю базiкаючи. На мить забув про все, намагаючись учути уривки розмови, що линули крiзь бамбукову стiнку, аж капiтан пароплава, що йшов з дiвчиною, боячись сонячного удару, взяв Олмейра пiд руку й повiв його в холодок до веранди, де вже стояла скриня Нiни, принесена сюди з пароплава носiями. Коли капiтан Форд узяв до рук шклянку вина та запалив цигарку, Олмейр попросив його розповiсти про причини несподiваного прибуття доччиного. Форд спочатку сказав щось невиразне, але крiпкими словами, про глупоту всього жiноцтва взагалi, а мiсiс Вiнк зокрема.

– Бачите, Каспаре, – промовив вiн пiд кiнець свого оповiдання схвильованому Олмейровi, – страшенно незручно мати в оселi дiвчину мiшаного походження. Люди такi дурнi. А отой юнак iз банку взяв за звичку iздити до Вiнкового бунгало й ранком, i ввечерi. Ну, стара думала, що то задля ii Еми. Коли ж дiзналася, в чому справа, там був такий рейвах, мушу сказати. Вона не захотiла й на хвилину залишити у себе Нiну. Почувши про цю справу, я взяв дiвчину до себе i здав пiд опiку своiй дружинi. Моя дружина – добра жiнка, i, присягаюся, ми б держали Нiну в себе, та вона не захотiла лишитись. А тепер… не хвилюйтеся, Каспаре, сидiть спокiйно. Що можна було вдiяти? Найкраще для неi – це жити з вами. Бо в iнших умовах вона не почуватиме себе щасливою. Обидвi Вiнковi дочки – не кращi вiд одягнених мавп, та вони зневажали Нiну. Не можна зробити ii бiлою. Вона дуже хороша дiвчина, але моiй жiнцi не сказала нiчого. Коли хочете дiзнатися, спитайте ii самi, хоч, вами бувши, я б облишив це. Можете не турбуватися з платнею за ii проiзд, старий друже, якщо у вас скрута. – І шкiпер, одкинувши цигарку, пiшов «розбудити iх там, на борту», як вiн висловився.

Олмейр даремно сподiвався з уст самоi дочки почути про причини ii повернення. Нi того дня, нi в який iнший день не згадувала вона про свое життя в Сiнгапурi. Вiн не намагався питати, зляканий виразом застиглого спокою на ii обличчi та сумними ii очима, якi дивилися повз нього на величезний тихий лiс, що дрiмав у величному спокоi пiд гомiн широкоi рiчки. Вiн мирився зi становищем, щасливий з тiеi лагiдноi, трохи опiкунчоi любовi, що дiвчина виявила до нього, хоч виявляла якось нерiвно, бо в неi бували, як вона сама iх називала, «поганi днi», i тодi вона звичайно йшла до материноi халупи на березi рiчки й довго лишалася там, а виходила стримана, як i завжди, але з якимсь гордим виглядом, з готовими короткими вiдповiдями на всi батьковi запитання. Олмейр звик i до цього й поводився спокiйно i в такi днi, хоч його дуже турбував вплив жiнчин на Нiну. З другого боку, дiвчина дивно пристосовувалася до напiвдикого злиденного життя. Не подаючи жодних ознак незадоволення та нiчого не питаючи, мирилася вона з неохайнiстю, занедбанiстю та бiднiстю батьковоi оселi, з вiдсутнiстю меблiв та перевагою рисовоi дiети бiля родинного столу. Жила разом з батьком у маленькому будинку, тепер майже зруйнованому, якого збудував колись Лiнгард для молодят Олмейрiв. Малайцi жваво обговорювали прибуття дiвчини. Спочатку малайськi жiнки разом з дiтьми товпились на березi, прагнучи дiстати вiд молодоi мем Путай – «убат» од усiх недуг тiла. А в прохолодi вечорiв поважнi араби в довгих бiлих сорочках та жовтих безрукавках повiльно йшли порохом укритою береговою стежкою, простуючи до Олмейровоi огорожi, й, вигадавши якусь незначну приключку, урочисто заходили до «невiрного», аби хоч раз оком скинути на дiвчину. Навiть Лакамба вирушив у вiйськових човнах iз своеi оселi з величезним почетом та з червоними парасолями й причалив до трухлявоi маленькоi пристанi «Лiнгард з Т-вом». Вiн нiби приiхав купити двi мiдянi рушницi, потрiбнi йому для подарунку його приятелевi, ватажковi самбiрських даякiв. І поки Олмейр, хоч i почуваючи щось непевне, але чемний, порпавсь у коморi, шукаючи рушницю, раджа, оточений своiм почетом, сидiв у крiслi на верандi, даремно сподiваючись побачити Нiну. У дiвчини був один з ii поганих днiв, i вона засiла в материнiй хатi, стежачи разом з нею за лицедiйством на верандi. Раджа вiд’iхав, обманутий у сподiванках, але привiтний, i незабаром Олмейр почав збирати жнива вiд полiпшення вiдносин з владарем. Деякi його винуватцi, що з них вiн уже втратив найменшу надiю одержати щось, сплатили своi борги, вiтаючи його низеньким «селям» та прохаючи вибачення за затримку. І бачачи цi ознаки полiпшення становища, Олмейр ожив трохи душею. Можливо, не все ще втрачено. Араби та малайцi переконалися нарештi, що вiн – людина з деякими здiбностями, думав вiн. І своiм звичаем почав планувати величезнi торговельнi комбiнацii, мрiючи про великi прибутки для себе й для Нiни. Надто для Нiни. Пiд впливом цих почуттiв попрохав капiтана Форда написати до своiх приятелiв у Англiю, щоб довiдатись про Лiнгарда. Живий вiн чи вмер? Коли вмер, то чи не залишив яких паперiв, документiв, якихось вказiвок або натякiв про великий свiй скарб? А тимчасом почав нишпорити помiж мотлохом у однiй iз порожнiх кiмнат i знайшов записну книжку старого авантурника. Уважно перечитував незрозумiлi нотатки й часто замислювався, читаючи. Дещо iнше теж вивело його з апатii. Гармидер, що зчинився на цiлiм островi з приводу заснування «Товариства Британського Борнео», вплинув навiть на сонне животiння Пантаi. Сподiвалися великих перемiн, говорили про анексiю. Араби стали чемнiшi. Олмейр почав будувати новий будинок для майбутнiх iнженерiв, агентiв та службовцiв нового товариства. З легким серцем витрачав на це кожний вiльний гульден. Лише одне турбувало його спокiй: дружина його вийшла iз свого добровiльного вигнання, принiсши свiй зелений жакет, вузький саронг, пронизуватий голос та вiдьомську подобу в його спокiйне життя в маленькiм бунгало. Але дочка, здавалося, байдуже поставилася i до цих одмiн у iхньому життi. Олмейровi було це не до вподоби, та вiн не насмiлився нiчого сказати.




Роздiл III


Наслiдки лондонських нарад сягають надзвичайно далеко, й постанова, винесена в оповитiй туманом лондонськiй конторi Борнейського т-ва, притьмарила блискуче промiння тропiчного сонця, додавши ще одну гiрку краплину до i так уже вщерть повного келиха лиха Олмейрового. Вплив на цiй частинi схiдного надбережжя розподiлено i рiчку Пантаi залишено пiд номiнальною владою Голландii. В Самбiрi панувала радiсть. Рабiв нашвидку позаховували в лiсi та джунглях, а на високих жердинах бiля раджевоi оселi повiсили прапори, сподiваючись одвiдин голландських офiцерiв з вiйськового корабля.

Фрегат об’якорився по той бiк гирла рiчки, а паровий катер привiв на тяглi човни, прокладаючи шлях помiж малайських суден, переповнених по-святковому вбраними малайцями. Старший офiцер вислухав поважно лояльну промову Лакамбову, повернув селям Абдулi й запевнив цих, обраних малайцями, джентльменiв, що великий раджа в Батавii доброзичливо ставиться i до керiвникiв, i до населення Самбiру – цiеi зразковоi округи.

Олмейр дивився з веранди на святкову подiю по той бiк рiчки, чув пострiли з рушниць на честь нового прапора, презентованого Лакамбi, та глухий гомiн юрби, що товпилася бiля огорожi. Бiлими хмарами стелився на зеленому тлi лiсу дим багать, i Олмейр не мiг не прирiвняти до нього своiх надiй, що теж, наче дим, розвiялися. Не почував зовсiм патрiотичного пiднесення при цiй подii, i довелося йому примусити себе бути привiтним, коли офiцiйна церемонiя скiнчилась i морськi офiцери комiсii переiхали рiчку, щоб одвiдати самотню бiлу людину, про яку вони чули, та й не без того, щоб кинути оком на його дочку. В цьому останньому iм не пощастило, бо Нiна вiдмовилася вийти до гостей, та, здавалося, вони знайшли розраду в джинi та сигарах гостинного Олмейра, розсiвшись вигiдно на кривоногих крiслах у затiнку веранди, тодi як зовнi велика рiчка немов кипiла вiд спеки пiд слiпучим сонячним свiтлом.

Вони сповнили маленький бунгало незвичайними тут згуками европейських мов, гамором i смiхом та властивими морцям брутальними жартами з товстого Лакамби, якому так багато наговорили приемних слiв цього ж таки ранку. Молодшi офiцери, змовившись, пiдбили господаря на щирiсть, i, схвильований европейськими iхнiми обличчями та европейською iхньою мовою, Олмейр одкрив свою душу симпатичним чужинцям, не свiдомий того, що, оповiдаючи про численнi своi турботи, лише бавить майбутнiх цих адмiралiв. Вони пили за його здоров’я, зичили йому силу дiамантiв та гори золота, навiть заздрили блискучiй долi, що чекала на нього. Збитий з пантелику такою доброзичливiстю, сердешний сивоволосий мрiйник запросив гостей обдивитись новий його будинок. Вони пiшли безладною процесiею, плутаючися у високiй травi, а човни вже чекали на них, щоб вертатись назад рiчкою у вечiрнiй прохолодi. У великих порожнiх кiмнатах, де теплий вiтрець, проходячи крiзь порожнi лутки, крутив легенько сухе листя та порох, Олмейр, у бiлому жакетi та кольоровому саронгу, оточений колом блискучих унiформ, стукав ногою об пiдлогу, аби показати, як мiцно ii зроблено, та вихваляв красу й вигоди будинку. Гостi слухали й погоджувалися, дивуючись простотi й дурнуватiй якiйсь самовпевненостi людини, поки Олмейр, виведений з рiвноваги хвилюванням, висловив жаль, що не прибули англiйцi, «що вмiють використовувати багатства краiни», як вiн сказав. Ця щира заява викликала вибух смiху помiж голландських офiцерiв, а тодi вони повернули до човнiв. Та коли, обережно ступаючи по трухлявих дошках Лiнгардового причалу, Олмейр спробував несмiливо закинути кiлька слiв головi комiсii про «потребу захистити голландцiв вiд хитрощiв арабiв, цей дипломат з солоноi води многозначно вiдповiв, що араби кращi вiд голландцiв, якi крадькома продають порох малайцям. Сердешний Олмейр одразу згадав гадючий язик Абдули та урочисту чемнiсть Лакамби, та поки надумався запротестувати, паровий катер рушив зненацька вниз рiчкою разом з низкою човнiв, а вiн лишився стояти на помостi, з роззявленим од гнiву й здивовання ротом. Вiд Самбiру до острiвця на лиманi, де стояв, чекаючи на човни, фрегат, було тридцять миль рiчкою. Мiсяць зiйшов ще до того, як човни проiхали половину цiеi просторiнi. Чорний лiс, що спав безтурботно пiд холодним його промiнням, прокинувся зненацька вiд дзвiнкого смiху в човнах маленькоi флотилii. Там згадували сумне оповiдання Олмейрове. Брутальнi жарти з бiдолахи переходили вiд човна до човна. Те, що не вийшла його дочка, обговорювали зi злим незадоволенням, а недокiнчений будинок для англiйцiв легковажнi морцi цiеi веселоi ночi одноголосно охрестили «Олмейровою примхою».

Багато тижнiв пiсля цих одвiдин життя в Самбiрi точилося безбарвно та одноманiтно, як завжди. Сонце, кидаючи ранiшне промiння через верховiття дерев, щодня освiтлювало звичайнi сцени денноi активностi. Нiна походжала стежкою, що була, власне, единою вулицею селища, бачачи звичне видовище чоловiкiв, якi вилежувались у холодочку на високих помостах бiля хат; жiнок, зайнятих лущенням рису для денного вжитку; голих брунатних дiтей, що гасали затiненими вузькими стежками, простуючи до галявин. Джiм Енг, тиняючись бiля свого будинку, дружньо хитав головою, вiтаючи ii, а тодi йшов до хати, де чекала на нього люлька улюбленого опiю. Старшi дiти товпилися навколо Нiни, насмiлившись на ближче знайомство, сiпали ii за бiле вбрання темними своiми рученятами й, виблискуючи бiлими зубами на осяяних усмiхом личках, чекали, що на них сипоне злива блискучого намиста. Нiна спокiйно посмiхалася до них, але завжди казала кiлька привiтних слiв молодiй дiвчинi-сiамцi, невiльницi Буланджi, про вдачу численних жiнок котрого недобра йшла слава. Говорили також, що всi родиннi сварки в оселi цього трудолюбного господаря кiнчалися, звичайно, органiзованим нападом усiх його жiнок на невiльницю сiамку. Сама дiвчина нiколи про це нiкому не говорила – можливо, з обережностi, а швидше, з причин тiеi дивноi покори та апатii, властивоi всьому напiвдикому жiноцтву. З самого рання ii можна було побачити на стежках помiж хат, на березi або на пристанi з тацею пирiжкiв на головi, продавати якi було ii обов’язком. У спеку вона звичайно шукала захисту в Олмейровiй садибi, часто ховаючись у холодок у кутку веранди, куди ii кликала Нiна. Вона сидiла скоцюрбившись, держачи перед собою тацю. До «мем Путай» завжди посмiхалась, але, побачивши мiсiс Олмейр або почувши ii верескливий голос, хапливо уходила.

З цiею дiвчиною Нiна часто размовляла, тодi як iншi жителi Самбiру зрiдка або й нiколи не чули ii голосу. Вони звикли до мовчазноi постатi в бiлому вбраннi, iстоти з iншого, незрозумiлого iм свiту, що ходила спокiйним iхнiм селищем. Та, не зважаючи на зовнiшнiй спокiй та на вiдокремленiсть Нiни вiд людей, що оточували ii, життя ii було далеке вiд спокою, i тому мiсiс Олмейр почала виявляти певну активнiсть задля щастя й задоволення в оселi. Знов вiдновила стосунки з Лакамбою, правда, не особисто, бо гiднiсть владаря примушувала його сидiти в своiй садибi, але через першого його мiнiстра, господаря заiзду, фiнансового порадника та головного фактотума. Цей джентльмен, родом iз Сулу, мав, очевидячки, всi властивостi державного мужа, хоч йому цiлком бракувало особистоi привабливости. Справдi, вiн був надзвичайно огидливий. Одноокий, таранкуватий, з жахливо понiвеченими вiспою устами та носом, цей цiкавий iндивiд частенько тинявся в Олмейровiм садку в неофiцiйному своему вбраннi – шматку рожевого перкалю навколо стану. Позад будинку, присiвши карачки на розкиданому попелi бiля великого залiзного казана, де кипiв рис, що варили жiнки пiд доглядом мiсiс Олмейр, цей хитрий посередник вiв довгу розмову з Олмейровою дружиною мовою Сулу. Про що вони розмовляли, можна було догадатися з тих родинних сцен, якi вiдбувалися потiм у Олмейровiй оселi.

Не так давно Олмейр почав iздити в експедицii вгору рiчкою. У маленькому човнi, з двома весловими та вiрним Алi за стерничого, вiн зникав щоразу на кiлька день. Поза сумнiвом, за кожним його рухом стежили Лакамба й Абдула, бо людина, на яку звiрявся Раджа Лаут, могла знати якусь цiнну таемницю. Побережани Борнео слiпо вiрять у дiаманти казковоi вартостi та у велетенськi золотi поклади в глибинi острова.

Вартiсть казкових цих скарбiв ще збiльшуеться тому, що дуже важко дiстатися в глиб острова, надто в пiвнiчно-схiдну його частину, бо рiчковi племена даякiв або мисливцiв на голови завжди ворогували з малайцями. Цiлком можливо, що трохи золота таки попадало на берег, коли в короткi перiоди замирання пiд час iхнiх вiйн даяки вiдвiдували прибережнi малайськi селища. І цей незначний факт спричинився до неймовiрно перебiльшених чуток.

Олмейр, як бiлий – як перед ним Лiнгард, – був у трохи кращих стосунках з племенами верхорiччя, але навiть i його поiздки не позбавленi були небезпеки, й тому Лакамба завжди нетерпеливився, чекаючи на його повернення. Та щоразу раджа розчаровувався. Даремнi були наради бiля рисового горщика його фактотума Балабатчi з жiнкою бiлого. Бiлий був непохитний. Не зважав нi на запевнення, нi на пiдлещування, нi на хитрощi, нi на солодкi слова, нi на гострi образи, нi на жалiбнi прохання, нi на страшнi загрози: бо мiсiс Олмейр, у згодi з Лакамбою, палко бажаючи вплинути на чоловiка, переслiдувала його з усiм своiм умiнням i запеклiстю. У брудному вбраннi, що щiльно обтягало попiд руками висохлi ii груди з рiдким сивуватим волоссям, що падало в безладдi на випнутi вилицi з виразом прохання на обличчi, вона верескливо цокотiла про всi вигоди спiлки з такою визначною людиною, як раджа.

– Чому ти не пiдеш до раджi? – верещала вона. – Нащо вертаешся знов у лiси до тих даякiв? Їх треба повбивати. Сам ти не можеш iх убити, не в силi. Але в нашого раджi хоробрi слуги. Скажи лише раджi, де скарби староi бiлоi людини. Наш раджа добрий! Вiн наче рiдний батько, дату безар! Вiн повбивае тих треклятих даякiв, а ти матимеш половину скарбiв. Ой, Каспаре, скажи, де скарби! Скажи хоч менi! Скажи, що ти вичитав з записок старого, бо ти так часто ночами читав iх.

У таких випадках Олмейр сидiв, зiгнувши спину, пiд нападом родинноi бурi, i лише коли потiк красномовностi жiнчиноi ущухав, часом на мить, сердито бубонiв: «Жодних скарбiв нема! Іди собi, жiнко!» Розлютована виглядом цiеi терпляче зiгнутоi спини, вона врештi оббiгала навколо столу й ставала проти нього, однiею рукою держачи вбрання, а другу руку, худу, з пальцями, що скидалися на кiгтi, простягала вперед i, доходячи до краю в своiй злостi та зненавистi, вибухала лайкою та гiркими прокльонами, що бурхливим потоком лилися на голову людини, не гiдноi, на ii думку, товариства вiдважних малайських ватажкiв. Кiнчалося звичайно тим, що Олмейр повiльно пiдводився з виразом внутрiшнього болю на обличчi й, держачи в руцi довгу люльку, мовчки вiдходив. Виходив крiзь високу траву на стежку до самотнього нового будинку, ледве тягнучи ноги, в станi цiлковитого фiзичного виснаження вiд огиди та страху до цiеi вiдьми. Вона йшла тодi до сходiв i садила йому вслiд цiлу копицю безладноi лайки. Кожна така сцена кiнчалася, звичайно, пронизуватими вигуками. Вiн чув здалека: «Ти знаеш, Каспаре, що я тобi жiнка! Шлюбна жiнка за всiма вашими християнськими безглуздими законами!» Вона знала, мiж iншим, що цими словами найгiрше дошкуляла йому, бо шлюб з нею було найтяжче лихо в життi цiеi людини.

Нiна мовчки нерухомо дивилася на такi сцени, приглушена, нiма, без жодного почуття, поки не завмирав згук останнього прокльону. Коли батько шукав захисту в величезних запорошених кiмнатах «Олмейровоi примхи», а мати, знеможена риторичними змаганнями, сiдала навпочiпки долi, знесилено прихилившись до нiжки столу, Нiна з цiкавiстю наближалася до неi й, пiдiбгавши спiдницю з запльованоi соком бетеля пiдлоги, дивилася на матiр, як дивляться в кратер затихлого вулкана пiсля руйнiвного вибуху. Думки мiсiс Олмейр пiсля таких сцен верталися, звичайно, до спогадiв дитинства, i монотонною спiвомовкою, не завжди складно, вона оповiдала про славу султана Сулу, велику його пишноту, силу, могутнiсть та вiдвагу; про страх, що кригою сковував серця бiлих, коли вони бачили iхнi прудкi пiратськi прау. І цi муркотливi розказки про дiдову могутнiсть перемiшувалися з пiзнiшими ii спогадами про великий бiй iз кораблем «Бiлого Чорта», а найбiльше про життя ii в Самарангськiм монастирi. Тут вона звичайно уривала нитку оповiдання й, витягши маленький мiдяний хрест, що завжди носила на шиi, дивилася на нього з забобонним жахом. Цей жах переплутувався з невиразною думкою про якiсь чарiвнi властивостi маленькоi металевоi речi та з ще невиразнiшим, але жахливим уявленням про злих джинiв та про пекельнi муки, що, на ii думку, саме iй на кару вигадала добра мати-настоятелька, якщо вона втратить оцю маленьку рiч.

Отакий був теологiчний багаж мiсiс Олмейр, який вона придбала для тернистого свого життевого шляху. Правда, вона мала принаймнi за що чiплятися, тим часом як Нiна, виросши пiд протестантським крилом чеснотливоi мiсiс Вiнк, не мала навiть маленького шматочка металу, щоб нагадував iй про минуле вчення. І слухаючи повiсть цiеi дикоi слави, варварських боiв та бучних бенкетiв, iсторiю вiдважних, хоч, може, кривавих учинкiв, коли люди раси ii матерi пiдносились над оранг-бленда, дiвчина почувала якiсь непереможнi чари цього. Вона бачила з невиразним подивом, що тоненька керея цивiлiзованоi моральностi, якою огорнули ii молоду душу тi чеснотливi люди, впала з неi, i вона стояла тремтячи, безпорадна, з самого краю глибокоi, незнаноi безоднi. На велике диво, коли вона була пiд впливом iстоти, що скидалася на вiдьму й доводилася iй матiр’ю, безодня ця не лякала ii. Трапивши в культурне оточення, Нiна, здавалося, забула минуле свое життя, до того часу, коли Лiнгард вихопив ii з рiдноi оселi. Пiсля того вона набула християнського виховання, освiти i звикла до цивiлiзованого життя. На нещастя, ii вихователi не зрозумiли ii вдачi, й виховання скiнчилося сценою приниження та вибухом огиди бiлих людей до мiшаноi кровi. Вона скуштувала всю гiркоту цього й пригадувала виразно, що чеснотлива мiсiс Вiнк гнiвалася не так на молодика з банку, як на невинну причину його захоплення. Нiна не мала також сумнiву, що найголовнiша причина гнiву мiсiс Вiнк була та, що цей випадок трапився в бiлому гнiздi, куди саме прилетiли з Європи двi снiжно-бiлi голубки, ii дочки, щоб заховатися пiд материнi крильця, чекаючи там наречених, що судила iм доля, – якихось статечних людей. Навiть думка про грошi, якi з такими труднощами збирав Олмейр, акуратно висилаючи iх на утримання Нiни, не спинила мiсiс Вiнк у доброчиннiй ii постановi. Нiну було одiслано, хоч дiвчина й сама хотiла iхати, дарма що ii лякала трохи змiна в ii життi. Тепер вона вже три роки прожила бiля рiчки разом з дикункою-матiр’ю та нерiшучим, кволим, нещасливим батьком, що блукав iз затуманеною головою помiж розставлених на нього пасток. Дiвчина жила позбавленим усяких культурних вигiд життям, у мiзерному домашньому оточеннi. Вона вдихала атмосферу жадiбноi гонитви за зиском i не менш огидливих змов та злочинiв задля хтивостi чи задля грошей. Все це, та ще домашнi сварки, було едине, що iй довелося бачити через три роки ii животiння тут. Вона не вмерла ще на початку вiд огиди та одчаю, як того чекала й навiть сподiвалася. Навпаки, за пiвроку iй уже здавалося, що iншого життя вона й не зазнавала, ii молодому безхитрому розумовi дозволено на мить заглянути у краще життя, а тодi силомiць одтягнено назад у глибоку трясовину варварства, повну дужих нестримних пристрастей, i тут Нiна втратила вмiння розбиратися, iй здавалося, що зовсiм однаково, де, що i як робити: торгувати чи в цеглянiй крамницi, чи на багнистiм березi рiчки; досягати чи великого, чи малого; кохатися пiд захистом чи велетенських дерев, чи сiнгапурського собору; чи жити до природного свого кiнця, згiдно з приписами християнськоi моралi та пiд охороною законiв, чи шукати задоволення своiх бажань з диким лукавством та нестриманою жагою вдачi, що так само не знае культури, як i похмурих велетенських лiсiв своеi краiни. Нiна бачила лише однаковi вияви любовi чи зненавистi та пiдлу жадiбну гонитву за зрадливими доларами в рiзноманiтнiм мiнливiм iхнiм виглядi. Для дужоi чесноi натури дiвчини через усi цi роки дика нестриманiсть i щирiсть в осягненнi мети ii землякiв- малайцiв видавалися кращими, нiж рiвний удаваний спокiй, брехлива ввiчливiсть та претензiя на всiлякi чесноти тих бiлих людей, з якими вона мала нещастя жити разом. Нарештi, таке було ii життя, мусило таким бути, i, думаючи так, вона все бiльше й бiльше почувала, що пiдпадае пiд вплив матерi. Шукаючи в своему незнаннi кращих бокiв життя, вона жадiбно слухала оповiдання староi жiнки про минулу славу раджiв, од яких i вона походила, й поволi ставала все байдужiшою, все зневажливiшою до примiшки в своему походженнi кровi бiлих, яких репрезентував ii слабодухий безтрадицiйний батько.

Труднощi в життi Олмейровому не зменшились од присутностi дiвчини в Самбiрi. Метушня, що зчинилася була з ii прибуттям, стихла, правда, i Лакамба не поновляв своiх одвiдин. Щось за рiк пiсля того, як приiздили голландськi вiйськовi човни, вернувся з прощi до Мекки Абдулин небiж Саiд Решид, здобувши собi зеленого жакета та пишний титул хаджi. На палубi пароплава, що привiз його, пускали ракети, а в садибi Абдули гупав усю нiч барабан. Бенкет по хатах затягся аж до ранку. Решид був улюблений небiж Абдули та його спадкоемець. Щасливий дядько, зустрiвши якось Олмейра на березi, спинився чемно обмiнятися привiтаннями й попрохав урочисто побачення. Олмейр сподiвався якогось шахрайства, в усякому разi, чогось неприемного, але, звичайно, згодився, удаючи навiть, що дуже радий. Другого дня, саме пiсля заходу сонця, в супроводi кiлькох iнших сивобородих шкарбунiв та самого небожа, прибув Абдула. Молодик – розпусний та пiдтоптаний на вигляд – удавав абсолютну байдужiсть до подii. Коли носii смолоскипiв збилися купою внизу бiля приступок, а гостi розсiлися на рiзноманiтних покалiчених стiльцях, Решид став односторонь, далi вiд свiтла, з величезною увагою роздивляючися своi маленькi аристократичнi руки. Здивований такою урочистою поведiнкою одвiдувачiв, Олмейр угнiздився на край столу з властивим йому браком пихи, що одразу спостерегли араби з поважним незадоволенням. Та Абдула почав промову, дивлячися повз Олмейра на червоне запинало, що висiло на дверях, тодi як легке його тремтiння говорило про присутнiсть жiнок по той бiк. Почав iз витончених комплiментiв Олмейровi з приводу довголiтнього iхнього сусiдства та приязнi й прохав Аллаха дарувати йому ще бiльше рокiв життя, щоб звеселяти собi очi, дивлячись на любого свого приятеля. Делiкатно натякнув про ту виключну повагу, що виявила Олмейровi голландська комiсiя, i зробив звiдси приемний для Олмейра висновок про величезний вплив його помiж свого бiлого народу. Вiн, Абдула, теж користуеться впливом помiж арабiв, а небiж його, Решид, одержить у спадщину i його соцiальне становище, й величезнi статки. Тепер Решид – хаджi. У нього е вже кiлька жiнок-малайок, провадив Абдула, та час уже мати йому укохану жiнку, першу з чотирьох, яких дозволяе Пророк. І, говорячи далi, з добре витриманою чемнiстю, вiн пояснив враженому Олмейровi, що коли на те його воля i вiн оддасть дочку iстинновiрному та доброчинному чоловiковi Решидовi – вона буде господинею пишноi Решидовоi оселi й першою жiнкою найповажнiшого араба на островi, коли його, Абдулу, всемилостивий Аллах покличе до радощiв раю.

– Ти знаеш, туане, – мовив вiн наприкiнцi, – iншi жiнки будуть лише ii невiльницями, а Решидова оселя велика. Вiн привiз iз Бомбею величезнi дивани, коштовнi килими та европейськi меблi. Там е також велике свiчадо, вправлене в рамцi, що сяе, наче золото. Чого бiльше бажати дiвчинi? – І поки Олмейр мовчки з жахом дивився на нього, Абдула сказав конфiденцiйним тоном, махнувши рукою своiм провожатим, щоб одiйшли, якi матерiальнi вигоди дасть йому цей шлюб, та запропонував Олмейровi три тисячi доларiв на ознаку щироi приязнi та як калим за дiвчину.

Сердешного Олмейра мало грець не вхопив. Палаючи бажанням учепитись у горлянку Абдулi, вiн згадав безпорадне свое становище помiж цих свавiльних людей, подумав про потребу бути обережним i вдався до дипломатii. Опанувавши свое збентеження, сказав чемно та холодно, що дочка його ще надто молода, мало не дитина, як на його думку, а туан Решид – правовiрний та хаджi – не захоче, певно, мати невiрну в своему гаремi. Бачачи, що Абдула посмiхнувся скептично на цю його останню увагу, не сказав бiльш нiчого: не насмiлився щиро вiдмовити, але й не дав ухильноi вiдповiдi, взагалi не промовив i слова. Абдула зрозумiв, що ховалось у його мовчанцi, та встав, прощаючись поважним «селям». Побажав своему приятелевi Олмейровi жити ще тисячу рокiв i пiшов сходами, тодi як Решид поштиво пiдтримував його. Носii взяли своi смолоскипи, засипаючи iскристим дощем рiчку, й процесiя рушила додому, лишивши Олмейра схвильованого, але задоволеного, що вони нарештi пiшли. Вiн кинувсь у крiсло й стежив за переблиском огнiв помiж стовбурiв дерев, аж поки вони зникли, й гомiн голосiв та тупотiння нiг заступила глибока тиша. Сидiв нерухомо, поки зашелестiло запинало й на веранду вийшла Нiна та сiла в крiсло-гойдалку, де сидiла звичайно щодня по кiлька годин. Вона мовчки злегка похитувалася, напiвзаплющивши очi, а довге волосся захищало iй обличчя вiд свiтла димноi лампи, що стояла на столi. Олмейр крадькома глянув на неi, та обличчя ii було нерухоме, як завжди. Вона поволi повернула голову до батька й, говорячи, на превелике його диво, англiйською мовою, спитала:

– Це тут був Абдула?

– Так, – одповiв Олмейр. – Допiру пiшов.

– А чого вiн приходив?

– Хотiв купити тебе для Решида, – брутально вiдказав Олмейр, пiдпадаючи пiд владу гнiву та дивлячись на дiвчину, нiби сподiваючись, що вона виявить якiсь почуття.

Та Нiна сидiла нерухомо, замрiяно дивлячись у темряву ночi.

– Бережись, Нiно, – промовив Олмейр, помовчавши кiлька хвилин i встаючи з крiсла. – Будь обережна, коли iздиш сама човном. Цей Решид – негiдник, i хто знае, чого вiд нього можна сподiватися. Ти чуеш мене?

Тепер вона вже стояла, збираючись iти й держачись однiею рукою за запинало на дверях. Повернулася назад, одкинувши рвучким рухом важкi своi коси на спину.

– Ви думаете, вiн насмiлиться? – шпарко спитала вона, а тодi, знов повернувшись iти, додала тихше: – Вiн не насмiлиться. Всi араби боягузи.

Олмейр вражено подивився на неi. Не лiг одпочивати в гамак, а розгублено ходив по верандi, часом задумано спиняючись бiля билець. Лампа згасла. Першi промiння свiтанку проглядали iз-за лiсу. Олмейр тремтiв у вогкому повiтрi. «Не розумiю, – бурмотiв вiн сам до себе, стомлено лягаючи. – Чорт розбере цих жiнок».

Скидаеться на те, що дiвчина хоче, аби ii хто взяв звiдси.

І вiн вiдчув, що в серце йому прокрадаеться якийсь незрозумiлий жах, i знову затремтiв.




Роздiл IV


Цього року, коли вже майже кiнчався пiвденно-захiднiй мусон, до Самбiру дiйшли непевнi чутки. Капiтан Форд, одвiдавши Олмейрову оселю, щоб погомонiти увечерi з ii господарем, привiз останнi числа «Стрейтс Таймс», з новинами про Ачинську вiйну та про нещасливу голландську експедицiю. «Накоди» з рiдких торговельних прау, що приiздили рiчкою одвiдати Лакамбу, обговорювали з ним справи й, поважно хитаючи головами, нарiкали на вибагливiсть, суворiсть i деспотизм оранг-бленда, наводячи, як приклад iхнiх утискiв, цiлковиту заборону торгiвлi порохом та пильний огляд усiх запiдозрених торговельних суден у Макассарськiй протоцi. Навiть лояльна душа Лакамбова почувала внутрiшне незадоволення, що в нього вiдiбрано дозвiл на торгiвлю порохом i несподiвано конфiсковано сто п’ятдесят барил цього краму канонеркою «Принцеса Амелiя», коли, пiсля небезпечноi плавби, порох майже привезли в гирла рiчки. Цю неприемну новину сповiстив йому Решид, що, пiсля нещасливого свого сватання, поiхав у довгу мандрiвку помiж островiв з комерцiйною метою. Вiн купив пороху для свого приятеля, й коли вже вертався назад, вiтаючи свою проникливiсть, яка допомогла йому щасливо уникнути небезпеки, митницький догляд одiбрав у нього заказаний крам. Лють Решидова скерована була виключно проти Олмейра, якого вiн запiдозрив у доносi голландськiй владi про ту запеклу боротьбу, що вели араби та раджа з племенами даякiв у верхорiччi.

На величезне здивовання Решидове, раджа дуже незадоволено вислухав його скарги, не виявивши жодних ознак ворожостi до бiлоi людини. Справдi, Лакамба дуже добре знав цiлковиту непричетнiсть Олмейрову до справ державних, i, опрiч того, його поведiнка до всiма гнаноi людини зовсiм змiнилася пiсля того, як новознайдений приятель Олмейрiв, Дейн Марула, спробував замирити Лакамбу з давнiм його ворогом.

Олмейр мав тепер приятеля. Незабаром пiсля вiдбуття Решидового в комерцiйну його подорож, Нiна, пливучи повiльно човном додому з самотньоi своеi прогулянки, почула в одному з невеличких рукавiв рiчки плюскiт, так немовби хто кинув у воду важку кодолу, потiм до неi долинула повiльна пiсня малайських морцiв, якоi вони спiвають, тягнучи щось важке. Крiзь густий чагарник, що ховав закрутки рiчки, вона побачила високi щогли якогось европейськи оснащеного парусника, що стримiли вище верховiття невеличких пальм нiпа. Із бокового рукава бриг тягли в головне рiчище. Сонце вже сiло, й у скороминучому тропiчному присмерку Нiна угледiла весь бриг, що повiльно плив течiею, повернувши прову до Самбiру, а вечiрнiй вiтрець надимав злегка фок-вiтрило. Дiвчина накерувала човна з головного рiчища в одну з численних узеньких проток помiж зарослими лiсом острiвцями й завзято гребла чорною сонною поверхнею води, простуючи до Самбiру. Їi човен зачiпав пальми на березi та обминав мулкi мiлини, звiдки позирали байдуже на неi ледачi алiгатори, й саме коли запала темрява, виiхала в широке рiчище, де зливались обидва головнi рукави рiчки. Бриг стояв уже там на якорi з прибраними парусами, впоперек поставленими реями й порожньою палубою, де не видко було жодноi живоi iстоти. Щоб трапити до своеi домiвки на низькому розi помiж двох рукавiв Пантаi, Нiна мусiла переплисти рiчку дуже близько вiд брига. Понад берегами обох рукавiв горiли вже вогнi в хатках, одбиваючись на спокiйнiй водi. Гомiн голосiв, випадковий плач дитини, швидкий уривчастий гук дерев’яного барабана разом з далекими окликами запiзнених рибалок, що лунали в темрявi, линули до неi через широку просторiнь рiчки. На мить Нiна спинилася, вагаючись, ранiш нiж переiздити рiчку. Така несподiванка, як оснащений европейськи парусник, трохи непокоiла ii, але широчiнь рiчки видавалася досить темною, щоб сховати маленький човен. Кiлькома ударами весел, розiгнавши човна, дiвчина приклякла навколiшки на днi його й, перехилившись уперед, насторожено прислухалася до найменшого непевного згуку, керуючи до невеличкого причалу «Лiнгард з Т-вом». Яскраве свiтло парафiновоi лампи з веранди Олмейрового бунгало, немов маяк, показувало шлях дiвчинi, але сам причал ховавсь у темрявi похилих дерев на березi. Ранiш, нiж Нiна змогла побачити, вона почула, як стукнувся об трухлявi палi великий човен, i до неi долинув шепiт розмови. Бiла фарба човна i великий його розмiр, що невиразно замаячили перед нею, коли вона над’iхала ближче, пiдтвердили ii здогади, що човен цей з брига, який щойно тут об’якорився. Спинивши раптом свого човна, дужим ударом весла вона повернула його вiд причалу й накерувала в маленький струмок, що починався позад iхнього двору. Зсiвши на мулкому березi, попростувала втоптаною травою до будинку. Лiворуч, пiд кухонним накриттям, горiло червоне полум’я, вiдблиск якого вона бачила, минаючи банановi заростi, й у вечiрнiй тишi бринiв жiночий смiх. Нiна зробила висновок, що матерi поблизу немае, бо смiх i мiсiс Олмейр не були близькими сусiдами. Вона, певно, в хатi, подумала Нiна, легко збiгаючи вгору дерев’яним помостом, що вiв до заднiх дверей вузького передпокою, який подiляв будинок на двi половини. За дверима стояв у чорнiй тiнi вiрний Алi.

– Хто тут? – спитала Нiна.

– Прибув якийсь вельможний малаець, – одповiв Алi приглушеним схвильованим голосом. – Вiн дуже багатий. З ним шестеро чоловiк iз списами. Справжнiй вояка, розумiеш? І одягнений пишно. Я бачив його вбрання – все сяе. А якi самоцвiти! Не йди туди, мем Нiно! Туан заборонив, але стара мем пiшла. Туан буде гнiватися. Милосердний Аллаху! Якi самоцвiти мае цей чоловiк!

Минаючи простерту руку невiльника, Нiна прослизнула в темний передпокiй, де на червоному тлi освiтленого зовнi запинала близько другого його краю угледiла маленьку темну постать, що, зiгнувшись, тулилася бiля стiнки. Їi мати тiшила своi очi та вуха тим, що вiдбувалося на верандi, й Нiна наблизилась до неi, щоб узяти й собi участь у рiдкiй розвазi, якою була iй всяка новина. Мати перепинила ii простягненою рукою й приглушено пробурмотiла застереження поводитись тихше.

– Ви бачили iх, мамо? – пошепки спитала Нiна.

Мiсiс Олмейр повернула обличчя до дiвчини. Запалi ii очi якось дивно блищали в червоному сутiнку передпокою.

– Я бачила його, – вiдповiла вона ледве чутно, стискаючи доччину руку кiстлявими пальцями. – Великий раджа прибув до Самбiру. Син неба, – мурмотiла стара жiнка сама до себе. – Йди звiдси, дiвчино!

Обидвi вони стояли близько бiля запинала. Нiна хотiла поглянути в дiрку, але мати ii зi злою упертiстю захищала свою позицiю. Розмова на верандi на мить урвалась, але чути було вiддих кiлькох чоловiк, випадковий легенький брязкiт прикрас, стукiт металевих пiхов або мiдяних плювальниць, що передавали з рук до рук. Мати й дочка мовчки змагалися, коли вчулось чалапання крокiв i на запинало лягла дебела Олмейрова тiнь.

Обидвi перестали змагатися й застигли нерухомо. Олмейр пiдвiвся, щоб одповiсти гостевi. Повернувся спиною до запинала, далекий од того, що за ним робиться. Промовляв з жалем, але роздратовано.

– Ти не туди трапив, туане Маруло, коли хочеш провадити торгiвлю, як кажеш. Колись я був купцем, але тепер уже нi, щоб ти не чув про мене в Макассарi. І коли тобi треба що купити, то не знайдеш тут. Я нiчого не маю на продаж i сам нiчого не купую. Йди краще до раджi, при денному свiтлi ти побачиш його оселю за рiчкою, там, де горять багаття на березi. Вiн допоможе тобi й торгуватиме з тобою. Або, ще краще, йди ось туди до арабiв, – провадив вiн, гiрко показуючи рукою на будiвлi Самбiру. – Абдула саме такий чоловiк, що тобi треба. Вiн усе купить i усе продасть. Вiр менi, бо я знаю його добре.

Почекавши трохи на вiдповiдь, додав:

– Усе, що я сказав, – правда, й бiльше нiчого не можу сказати.

Стоячи позад матерi, Нiна почула лагiдний голос, що промовляв зi спокiйною урiвноваженiстю, властивою вищим класам малайським.

– Хто може не вiрити словам бiлого туана? Але людина шукае приятелiв там, куди веде ii серце. І хiба це теж не правдиво? Я прийшов, хоч уже й пiзно, бо маю сказати тобi таке, що ти, можливо, радий будеш чути. Взавтра я пiду до султана, купцi шукають приязнi великих людей. Тодi вернуся сюди для серйозноi розмови, якщо туан дозволить. До арабiв не пiду, надто велика iхня лжа. Та й хто вони? Челака!

Олмейрiв голос забринiв у вiдповiдь трохи ласкавiше.

– Добре, якщо бажаеш, я зможу повсякчас вислухати тебе взавтра, коли ти маеш що сказати менi. Але! Одвiдавши султана Лакамбу, ти не захочеш вертатися сюди, iнчи Дейне! Ось побачиш. Лише май на увазi, що я не хочу провадити жодних справ з Лакамбою. Можеш так i сказати йому. Але яка б могла бути в тебе справа до мене?

– Взавтра ми поговоримо, туане, тепер я вже знаю тебе, – вiдповiв малаець. – Я трохи розмовляю англiйською мовою, отож ми зможемо говорити так, що нас нiхто не зрозумiе, а тодi…

Зненацька вiн урвав, здивовано спитавши:

– Що це за гармидер, туане?

Олмейр теж чув гармидер од боротьби за запиналом на жiночiй половинi. Очевидячки, цiкавiсть Нiни почала перемагати перебiльшене розумiння пристойностi мiсiс Олмейр. Виразно чути було тяжкий вiддих, а вiд фiзичних iхнiх змагань тремтiло запинало. Лунав голос мiсiс Олмейр, що сердито умовляла дочку зi звичайним для неi браком логiчного зв’язку й багатством на лайку.

– Безсоромна дiвчино! Хiба ти невiльниця? – верещала розгнiвана матрона. – Закрий обличчя, негiднице! Ти, бiла гадюко, я не дозволю тобi!

На обличчi Олмейровому одбилося незадоволення, а також непевнiсть, оскiльки до речi встрявати до суперечки помiж матiр’ю та дочкою. Вiн скинув поглядом на гостя-малайця, що мовчки чекав кiнця подii з виразом веселого здивовання, й, зневажливо махнувши рукою, пробурмотiв:

– Дурниця якась. Щось там жiнки…

Малаець поважно хитнув головою, i обличчя його набуло виразу спокiйноi байдужости, як того вимагае етикет пiсля таких пояснень. Боротьба за запиналом скiнчилась, i, очевидно, перемогла Нiна, бо швидке дрiботiння закаблукiв на сандалях мiсiс Олмейр завмерло вдалинi. Заспокоений господар дому збирався провадити розмову, коли, здивований раптовою вiдмiною в обличчi гостевiм, повернув голову й побачив у дверях Нiну.

Пiсля того, як переможена мiсiс Олмейр утекла з поля бойовища, Нiна, зневажливо скрикнувши: «Це лише торговець!» – пiдняла запинало й спинилася, яскраво вся освiтлена на темному тлi передпокою. Уста ii були злегка розтуленi, волосся розмаяне пiсля боротьби, i вогонь гнiву ще не погас у блискучих ii очах. Скинувши швидким оком на гурток одягнених у бiле вбрання списоношiв, що стояли нерухомо в далекому кутку веранди, вона спинила цiкавий погляд на господаревi цього пишного почту. Вiн стояв майже проти неi, трохи-трохи набiк i, вражений красою цього несподiваного видовища, низько вклонявся, пiднiсши складенi руки над головою в ознаку глибокоi пошани, з якою малайцi вiтають лише великих владарiв. Яскраве свiтло лампи вiдбивалося на золотому гаптованнi його чорного шовкового жакета, розбиваючись на тисячi блискучих скалок, на прикрашеному самоцвiтами держалнi крiса, що виглядав з численних бганок червоного його саронга, перехопленого поясом на станi, й грало на самоцвiтах перснiв на темних його пальцях. Низько вклонившись, вiн одразу випроставсь i зграбно й непримушено поклав руку на держално важкого короткого меча, облямоване барвистою торочкою з фарбованого кiнського волосу. Нiна нерiшучо спинилася на порозi, дивлячись на рiвну гнучку постать середнього зросту з широкими плечами, що говорили про неабияку силу. Із-пiд бганок блакитного тюрбана, облямованi торочкою кiнцi якого падали зграбно на лiве його плече, дивилося смiливе, зважливе, добродушне обличчя, не позбавлене певноi величi. Масивна нижня щелепа, повнi червонi уста, тремтливi нiздрi та горда постава голови робили враження натури напiвдикоi, свавiльноi, можливо, жорстокоi, але це враження пом’якшувалось лагiдною нiжнiстю майже жiночих очей, загальною властивiстю усiеi раси. Тепер, коли минула перша хвилина здивування, Нiна побачила, що цi очi дивляться на неi з таким нестримним виразом захоплення й бажання, що вiдчула досi невiдоме iй почуття сорому, яке, перемiшуючись iз занепокоенням i радiстю, охопило всю ii iстоту. Знiяковiвши вiд цих незвичних для неi вражень, спинилась у дверях, iнстинктивно прикривши запиналом обличчя й лишивши на виднотi тiльки половину округлоi щоки, розмаяне пасмо волосся й одне око, що дивилось, не одриваючись, на пишну й смiливу iстоту, яка зовсiм не скидалася на тих купцiв, що вiдвiдували зрiдка iхню оселю i яких вона бачила ранiше на цiй самiй верандi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48586284) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения